В рамках рубрики «Люди» ми спілкуємось з цікавими містянами, дізнаємось їхні історії і разом розмірковуємо над долею міста та його жителями. Герой цього матеріалу – Данило Слюсар, режисер майстерні українського театру Ґерць родом з Костянтинівки. Ми поговорили з Данилом про користь ізоляції, його мистецькі плани, стосунки з рідним містом та важливість періодичного повернення до Костянтинівки.
Це вже наше третє інтерв’ю з тобою! Навіть географія наших розмов змінюється: востаннє ми спілкувалися в Києві ще до початку пандемії. Що з тобою відбулося за цей проміжок часу?
За цей час я змінився як ніколи раніше — навіть можна було б застосувати такі слова як “кардинально” або “абсолютно”. Цей час залишив особливі думки. Ми запланували дуже ефектний захід на початок 2020 року і дали на Різдво таку класну подію, як “Богемне Різдво”. Одразу ж після цього почався локдаун. Ця величезна пауза мені зовсім не нашкодила — я щасливий, що мені вдалося зупинитись.
У цілому я дотримуюся принципу, що потрібно стукати у всі двері і тоді вам відчинять, але в цей період я настільки “схопив за горло” цей принцип і самого себе, що почав стукати не туди. Або ж одночасно у всі.
Я вже настільки не міг себе зупинити, що зовсім не давав звіту своїм вчинкам. Що найцікавіше — те, що було у мене всередині, співпало з діяльністю команди театру. Я не так критично переживав локдаун як більшість людей, бо пауза в мене почалася задовго до цього. Я все-таки адепт ефектного, яскравого театру, театру майже як шоу. І шоу в цьому випадку не означає відсутність думки чи глибини — радше за формою. І все це я втратив, бо заглибився в небезпечні води своїх думок і театрального матеріалу. А коли я вимушено зупинився, то зміг побачити все таким, яким воно є насправді, а не видозміненими.
У цю паузу я проклав собі чіткий маршрут до нових проектів, але для них потрібен час. Хоча я готовий чекати. Перемагає той, хто жде.
Тобто зараз процес творення є для тебе більш структурованим? Чи це означає, що ви як театр хочете розширитись, задіяти більше фінансів?
Я вважаю, що всі ці “андерграундні митці” доти кидають в обличчя суспільству це слово, допоки в них немає можливості кудись вийти і відкрити те джерело, яке їм допоможе. Я вважаю, що будь-яке хороше мистецтво має бути масовим і приносити гроші, бо гроші є еквівалентом його якості і роботи митців. Це хибний шлях, яким нас пустили і якому нас постійно навчають, мене зокрема. Ти витрачаєш дуже багато свого часу, розділяючи ці поняття. Мене завжди дивувало коли я дивився на історії успіху різних цікавих людей, наприклад, в моді або літературі, і стикався з тим, що хтось написав роман і просто відніс комусь. Все, що він мав зробити, він зробив. Зараз просто нова форма існування, коли митець і написав, і продав, і заохотив, і презентував — і швець, і жнець, і в дуду грець. Мені здається, що так не має бути. Класно, що раніше коло будь-якого генія і таланту був ще один талант і геній, який знав як це можна продати. А у нас такі тандеми майже рідкість.
Це я до того, що розділяти мистецтво і говорити, що я якийсь там андерграундний — це дешевий пафос. Це просто слова, а гроші потрібні для будь-якого мистецтва.
Тоді як ти ставишся до державного фінансування мистецтва?
Особисто мене трусить, коли я дивлюся на якийсь бланк чи грантову заявку, які треба заповнити. Але що негативного в цьому?
Якщо держава фінансує і контролює, то це, звичайно, лажа.
Але в іншому випадку, держава має фінансувати мистецтво і це круто.
А як зараз в цьому плані існує Герць?
Скоро ми почнемо свою діяльність після цієї довгої паузи: з проекту, який знаходиться в класному балансі наших можливостей. У Дніпрі (де зараз живе Данило — прим.ред) нещодавно відкрилася неймовірна кав’ярня, в якій також є арт-простір. Ми разом з моїм другом художником Сергієм Бурбело дещо готуємо і якраз незабаром почнемо кампейн до цієї події, який ми відзняли в його майстерні. Я такий щасливий, бо він сповнений еротизму, хоча в його полотнах цього майже немає — просто я побачив їх під таким кутом. Всі ці картини про Крим набули такого цікавого, еротичного характеру: Катрін (акторка майстерні — прим.ред) в його полотнах ніби на межі екстазу творчості і фізичного оргазму. По суті, це персоніфікація оцього творчого оргазму. Тож його картини я репрезентую під таким театрально-режисерським кутом. По суті, це звичайна виставка картин, яка відкриється й закриється театральним дійством. Цікаво, що він вже більше 10 років пише тільки пейзажі з Криму, а після окупації він там не був, тож пише їх по пам’яті. Або це вже навіть не пейзажі, а емоційний живопис.
Виставка набула соціальної, естетичної площини. І мене все влаштовує в цьому проекті: прекрасне місце, люди, об’єкт. Зараз я якось почав відчувати себе вільно з цією паузою, почав мислити так, як мислив коли тільки починав свій театр. Хоча й зараз це видозмінено, бо в мене більше досвіду і більше бажань.
Чи ти позиціонуєш цей проект як початок нового етапу для вашої майстерні?
Безумовно. Навіть початок мене. Сальвадор Далі колись сказав, що сюрреалізм — це я. І у свій час, коли я тільки створив Герць, для того щоб об’єднати людей на початку шляху, який невідомо куди приведе, мені потрібно було створити певний міт цього. Тому я постійно використовував займенник “ми” — щоб всі відчували цю з’єднаність. Людей ставало все менше, але цього “ми” я так і не позбувся. Зараз мої актори знають, що Герць — це я. Мені не страшно таке сказати тепер, хоча я не прихильник такої теорії, що режисер є Богом і творцем, а актори — ніким. Ні! Тільки з прекрасними акторами, які теж є особистостями, можна створити щось відповідне. Тож коли я нарешті зрозумів, що Герць це я, то проект утворився дуже легко, а це хороший знак. І я щасливий через це.
Але я б сказав, що цей проект є пре-стартом або певною сходинкою до повного очищення.
Чи тобі вже якось бачиться повноцінне оновлення ? Які у вас є плани?
У мене вже є певні п’єси: “Жага” і “Little Paradise”. Всі ці слова певною мірою характеризують те, яким буде оновлений театр. І спектакль, який би мені хотілося зробити головним твором свого життя — “Доріан”, за романом Оскара Вайлда “Портрет Доріана Грея”. Я вже намалював собі три слова, які характеризують цей спектакль: спокуса, слава, гедонізм. І про це ж має бути театр Герць.
А ти про це?
Я? Авжеж. Та я втілення цих трьох слів! Або мені б так хотілося.
Звідки це береться? Чи це щось, що сформувалося в Костянтинівці?
Сьогодні я проходив повз магазин Дитячий Світ, на якому знаходиться та ліпнина з янголами. Я звернув на неї увагу новими очима і усвідомив, що це і все візуальне мистецтво, яке я бачив у дитинстві. Але сьогодні я також йшов бульваром Космонавтів і бачив мозаїки, але тоді вони мене дуже сильно дратували. Об’єктивно кажучи, не можна забембити якимось генделиком половину мозаїки, але суб’єктивно — це не моя тема.
Водночас на мене в Костянтинівці вплинуло не мистецтво, не те, що я бачив, а те, що я відчував. Колись я жив у Іллінівці й щоранку ходив до школи через поле. А коли ти знаходишся з таким контактом кожен день, розрізаєш цей степ, а над тобою небо — це тебе формує. Степ ніби промовляє до тебе.
А коли ти усвідомив, що це на тебе вплинуло?
Щоб збагнути це, потрібно кудись поїхати і потім повернутись, бо раніше я сприймав все це як даність. Тепер я розумію, що нічого просто так не минається. Уперше я переїхав до Краматорська і прожив там чотири роки і вже тоді відчував, що у цих двох міст різні голоси. А коли я поїхав навчатися в Дніпро в театральний коледж, то мені було просто необхідно приїжджати сюди влітку. Три роки до початку війни я приїжджав, створював літературні твори і перезавантажувався. Це було як зупинка для переосмислення, після якої я повертався до Дніпра. А у 2014 році я не зміг приїхати через війну і тоді здалося, що в мене почалася руйнація особистості, бо я втратив цей відновлювальний зв’язок з містом.
Мені дуже потрібна ця пауза в Костянтинівці. Тому я сьогодні тут.
Як можна охарактеризувати твої стосунки з містом?
Ціле місто для мене є якоюсь закритою кімнаткою. Тобто це місце схованки, але не від світу. Це місце, де мені пишеться з неймовірною енергією — у Дніпрі такого не ставалося. Але я щасливий, що наприкінці літа я трохи порвав цей зв’язок, створивши п’єсу в Дніпрі. Треба інколи свідомо порвати з чимось.
Чи відрізнялися покази ваших вистав тут від показів у інших містах?
Я вважаю так: якщо мистецтво про яке ми говоримо саме по собі вартісне, то глобально місце не має ніякого значення. Місце проведення просто розвиває спектакль по-своєму. Але коли вистава хороша, то люди починають мислити в заданих координатах історії й втрачають зв’язок з реальністю. А втрата відчуття реальності несе за собою байдужість до місця й людей. Суть в предметі мистецтва: якщо він хороший, то і глядачі стають такими ж. Особливо театр наповнює людей світлом.
А якими є ваші глядачі?
З точки зору маркетингу, важливо знати портрет свого глядача, але мені здається, що я не знаю, хто вони. Це теж своєрідна частина нашого перезавантаження — дізнатися, ким є наш глядач. А ще ближче до душі мені – створити наших глядачів, бо будь-який культовий режисер створює щось заради мистецтва, яке і є ядром усього. А далі воно створює і глядачів, і комерцію навколо цього тощо.
Думаєш, будь-якому митцеві треба ізолюватися від усього, що створили до нього? І власне від будь-чого, крім себе.
Я вважаю, що потрібно бути сміливим і гоноровим митцем. Мене дратують вторинні продукти і я не бачу сенсу створювати речей, які є схожими на щось ще. Потрібно виконувати програму “максимум”, відповідно незважаючи ні на що. Колись я робив постановку за Винниченко “Чорна пантера і білий ведмідь” і мій майстер запитав мене, чи я дивився кіно. Я сказав, що не хочу нічого дивитися, бо це може вплинути, а мені ніякого впливу не хочеться крім повного зв’язку себе з історією.
Симоненко круто це сформулював: “якщо все на світі вже відкрито, нащо тоді ми на землі?”. У цьому є сенс і це має рухати людством, бо інакше ми просто зупинимось. Можна створювати щось нове. Є адепти, які кажуть що нічого нового не створиш. Вони теж мають рацію, але ти завжди можеш подивитись на щось по-новому.
