Ілля Лазутін, 23 роки, кухар

Сьогоднішній матеріал про людину, творіння якої ви, скоріше за все, куштували, але не бачили, хто стоїть за найсмачнішими стравами ресторану «Євросіті». Ілля Лазутін – кухар, шоколадний майстер, скейтер та майбутній серфер розказує про становлення себе, про здійснення мрії та про власний стиль.

Я Ілля, мені 23 роки, працюю кухарем в ресторані “Євросіті” вже п’ятий рік, скоро буде шостий. Почав займатися скейтінгом, сьогодні третій день [сміється], але я точно маю успіхи. Вже вмію вільно кататися містом, інколи, правда, нападають собаки, але то не страшно.

ШОКОЛАДНА СПРАВА

Я намагався спробувати себе в виробництві домашнього шоколаду, але це не «зайшло» нашим людям. Єдине – я заробив трохи грошей, продаючи шоколад на свята в якості подарунків, але образливо те, що наші люди не звикли купувати щось дійсно якісне для себе. Мало хто займається шоколадним виробництвом, бо це дуже трудомісткий процес, який потребує багато терпіння. Дивно, що я почав займатися цим, бо я дуже імпульсивний та нервовий хлопець.

Справжній шоколад взагалі коштує дуже дорого, а ще й додати до цього роботу майстра – ціна вийде не в три копійки. Звісно, що виходити стало не відразу. Ох, скільки зразків було з’їдено, подаровано та інколи викинуто –  майже якась шоколадна фабрика.

Я починав зі звичайних цукерок, але потім став робити корпусні – цукерки, які пусті всередині й заповнюються начинками. Але якщо на звичайних цукерках я встиг щось заробити, то на корпусних – зовсім нічого. Люди не розуміли, навіщо купувати коробку цукерок в мене, а не знайти дешевше в магазині. Насправді, вони обманювали себе, вважаючи, що в коробці цукерок за 50 гривень справжній шоколад.

РОДИНА, ДИТИНСТВО ТА ЮНАЦТВО

Якщо повертатися до дитинства, я можу чітко сказати, що я був доволі розумним хлопцем, добре навчався в школі на всіх предметах, окрім точних. Ну так, в математиці я був справжнім бараном [сміється]. Дуже любив гуманітарні науки, бо в мене класна пам’ять, вчив багато віршів. Але насправді до моменту, поки я вивчу вірш я проходив крізь приниження самого себе. Мені завжди здавалось, що я недостатньо розумний, але на моєму шляху зустрічалися різні люди й тоді я зрозумів, що оточуючі бачать в мені більше, аніж я сам. Правду кажучи, я не знаю, звідки з’явилась ця невпевненість. Родина в мене дуже тепла та дружня, незважаючи на те, що батько з мамою розлучені. Насправді, я надзвичайно щасливий, що мій батько підтримував наш з ним зв’язок усе життя. Це дуже вплинуло на наші стосунки, бо зараз я відчуваю, що батько – мій друг і порадник, з ним я завжди можу поговорити про життя та порадитись. Через те, що мої батьки розлучились, я став жити з бабусею і мамою. Згодом, коли мені виповнилось дванадцять, мама купила нам з нею окрему квартиру біля третьої школи і ми переїхали туди.
Намагаюсь згадати, чи були в мене якісь щасливі спогади, пов’язані з районом, але ні. Немає в мене суперових історій про життя в тому мікрорайоні. Мені, насправді-то, все одно, де жити. Те саме стосується і мого смаку на відпочинок. Я люблю смачно поїсти, але це не обов’язково ресторани та кафе, навпаки, намети та тушкованка – набагато крутіше.

Мама часто була на роботі і роль хазяїна на кухні взяв на себе я. З самого дитинства я знав, що я буду працювати кухарем. Але насправді я не думав про те, які є плюси та мінуси в цій роботі. Я не думав про деякі несправедливі речі, наприклад як різниця в зарплаті між айтішниками та кухарями. Я розумію, що зараз століття технологій, але мені дуже образливо, що я, працюючи по п’ятнадцять годин на кухні і отримую стільки, скільки отримують програмісти за дві-три години роботи.

Мій вступ до технікуму взагалі дуже смішна історія. Я не збирався йти після дев’ятого класу, бо мої друзі залишалися до одинадцятого, але я пішов зі школи, бо в технікумі платили стипендію. Це смішно, але на той момент це мене хвилювало найбільше. Того літа, перед вступом, я жив без мами з немитим посудом та повний лінощів. Іспит був 22 липня, а документи я приніс 21. Вступив я завдяки своїм талантам списування і просто переписав всі відповіді в сусіда за партою. Перший курс був найдивнішим та найскладнішим морально, бо нас не сприймали старшокурсники, сміялись. Нас це дуже ображало, тому що ми вважали себе такими дорослими, хотілось знайомитись з дівчатами і все таке.

Згадуючи, як я виглядав стає зрозуміло, чому до нас чіплялися. Ну от наприклад, що я міг одягти в теплу погоду: шорти з квіточками, маленька зелена футболка, якісь сандалі та порваний ще шкільний рюкзак. І дурнувата зачіска, як зараз [сміється], але зараз вона мені хоч трохи личить, а тоді це було жахливо. На другому курсі я почав відчувати себе “своїм” і став прогулювати пари.

Саме на другому курсі в мене прокинулась підприємницька жилка і я почав продавати каву. Щоранку я набирав у свій термос радянського зразка на два літри воду, ховав його у картонний пакет (там був дурнуватий візерунок квіточок), йшов до супермаркету купувати стіки з кавою і вже на перервах починав продаж. Потім ми з другом вирішили «розширитися» та купувати продукти в магазинах, а потім продавати їх прямо на парах. Водночас я влаштувався на роботу заправником і згодом перестав ходити на навчання. До того ж, я залишався на стипендії та перестав її отримувати тільки останні пів року!

Після технікуму, коли мені було дев’ятнадцять, я поїхав на заробітки до Москви. Там мені випала нагода влаштуватися на роботу кухарем, але… я злякався. Думав, що нічого в мене не вийде. Зараз я себе за це не сварю, але пам’ятаю, як відчував себе розчарованим в самому собі. Повернувшись, я пішов працювати до нашого місцевого бару. Пропрацював рік там я зрозумів, що виніс з цієї роботи все, що міг би та поїхав працювати до Харкова до знайомого. Хто б міг подумати, що саме цей знайомий влаштує мене на роботу до одного з найкращих ресторанів Харкова! [мова про заклад «Гдебургер»]. В цьому закладі я познайомився з хлопцем, з яким ми згодом пішли працювати в готель під назвою «Готель 19». В цьому місті я пробув приблизно чотири місяці та вирішив повертатися додому, бо «повівся» на те, що мої друзі не можуть без мене. Можливо, я і вчинив це даремно, але я багато придбав: знайомства, досвід, класне оточення.  Зараз я працюю в «Євросіті», де мені дають можливість проявити себе, за що я дуже вдячний. Мій досвід, який я привіз з собою став доречним, бо мені випала нагода поділитися ним з людьми. 

В своєму юнацтві я спілкувався з не зовсім правильними компаніями, я часто з кимось бився, але я ніколи не чіпав когось слабкішого за мене. Багато хто з моєї старої компанії пішли не тим шляхом, на який хотів би стати я.  Я курив травку, що дуже негативно впливало на мій стан та моє здоров’я. Дуже часто люди не усвідомлюють моменту, коли починають виправдовуватись, переконуючи самих себе, що це не залежність, а просто спосіб розслабитись та відійти від проблем. Я дуже пишаюсь, що я виніс певні висновки і зараз я абсолютно не той Ілля, що був два роки назад.

ПРО СТИЛЬ

Зараз на мені широкі штани, вільна футболка та старі кросівки, бо я катаюсь на скейті. Я намагаюсь обставити себе максимальною кількістю елементів з такого способу життя, тому що саме так я зможу повністю перейнятися та швидше опанувати скейт.
Взагалі я вважаю, що те, в що ти одягнений показує свій внутрішній стан та твій рівень розвитку. На мою думку, треба знати міру та баланс. Якщо ти просто бездумно одягнешся в якийсь брендовий одяг, то оточуючі побачать в тобі півня, незважаючи на те, що ти одягнений в щось дороге. Я підходжу до речей з розумом і дуже не люблю строкатість. Трохи розбираюсь в брендах, але не будую повністю свій гардероб на іменних речах.

Стиль – це те, що ти можеш поєднувати в собі, обираючи речі з розумом і з душею одночасно. Найголовніше, мені здається, не переступати цю слизьку грань між: обрати річ тільки розумом і не отримати задоволення від неї, та обрати душею і перестати носити після того як одягли пару разів. Шалено люблю одяг, тому для мене важливо обирати речі саме душею, хоча інколи я вагаюсь, чи правильно я роблю. Я стараюсь знаходити баланс між ціною/якістю, тому можу інколи собі дозволити купити, наприклад, футболку за дві тисячі гривень, бо розумію, що вона коштує своїх грошей.

На сьогоднішній день найчастіше я одягаюсь в таких магазинах як: «Zara», «Bershka», «Рull&bear». Для мене це найдоступніші зараз бутіки, хоча я ставлю собі за мету купувати одяг в дорожчих, як-от: «Massimo Dutti», «Allsaints». Для мене це важливо, бо якщо я буду мати можливість там одягатися, це буде означати, що я заробляю більше, а отже, і розумом прокачаний теж більше. Зараз мені подобається оверсайз стиль, хоча раніше я обожнював футболки, що обтягували тіло, підкреслюючи рельєф пресу, а тепер мені на це зовсім наплювати. Я став розуміти, що в світі є багато нематеріальних, але важливих речей.

До речі, я класно ставлюсь до секонд-хендів, але сам зайти туди і купувати речі на постійній основі я не зможу, для мене це якийсь внутрішній бар’єр, мені стає соромно.

ТАТУЮВАННЯ

В мене два великих татуювання: перше – на обох руках в мене кільця, а друге – на грудях малюнок, який я дуже хочу перебити. Татуювання на руках, в залежності від моїх життєвих обставин, значить завжди щось різне.

Сьогодні ці чотири кільця символізують мою мрію поїхати на острова займатися серфінгом. Колись в одному закладі, де я працював, був великий захід, який вів американець. Він підійшов до мене і сказав, що такі татуювання як у мене роблять на Таїті і вони означають, що їх роблять серфери. Тому цей малюнок став ніби поглядом у майбутнє.

Зараз я мрію відвідати купу країн і після кожної подорожі робити маленький малюнок прапора вздовж хребта. Може, колись вся спина буде забита.

ПРО МІСТО

Більшу частину життя я прожив в районі біля дитячого садку “Мир” та третьої школи. Дідусі та бабусі, які там жили казали, що раніше він називався Мирним, через назву садочку. В мене немає прив’язки до району, та і до міста в цілому. Я не знаю, де тут можна розважитись і чим взагалі можна займатися. Звісно, є люди та ініціативи, які намагаються повернути енергію в місто, привабити та долучити молодь, але їх критично мало.

Я ще не поїхав кудись звідси тільки через своїх близьких. Якщо би було можна зібрати всіх рідних та друзів і поїхати всім разом, я б не сумував.

Місія журналу ПРОСТІР як платформи – актуалізувати історію для молодих містян, допомогти знайти себе в безкінечних історіях про «було», зрозуміти де ми «є» і куди нам потрібно рухатись (що «буде»). Наш журнал є відправною точкою для розвитку культурного життя Костянтинівки і будує довіру між поколіннями, інституціями, світами.
Підпишись на Простір
Хочете читати нові статті першими? Підписуйся на розслику!