“Вийти з шафи”: чи безпечно відкривати свою гомосексуальність в Костянтинівці?

Особиста анонімна історя

Це історія про мешканця Костянтинівки, який відноситься до спільноти ЛГБТ+ людей. Він поділиться шляхом прийняття себе, історією камінг-аутів та власними думками.

Мені здається, що дівчата мене не цікавили ніколи. Я дивився фільми, серіали, мультики, читав книжки, в яких транслювалися тільки стосунки між чоловіком та жінкою. Я думав, що так і має бути. 

Але я дорослішав і розумів, що зі мною щось не так, бо до дівчат мене не тягнуло зовсім. Десь років в 14-15 я почав підозрювати, що саме мене відштовхує від гетеросексуальних стосунків. Але до кінця усвідомити я це не міг, бо і сексуального потягу в мене не було.

Років в 16, коли я остаточно зрозумів, що я гомосексуальний, мені було дуже важко це прийняти. Суспільство не транслювало достатньо широко інформацію про ЛГБТ+, тому я не міг зрозуміти, чи є «правильною» моя орієнтація. Я настільки боявся, що зі мною щось не так, що я вирішив спробувати вступити в стосунки з дівчиною. Я хотів щось виправити в собі.

Мені здається, що в будь-якій точці світу прийняття себе підлітками дається дуже важко. На мою думку, в цих проблемах винне суспільство, яке так чи інакше нав’язує щось своє.

Прийняття себе це робота не одного місяця, а інколи навіть і не одного року, тому вдається це не кожному. В мене на це пішло близько двох років. Багатьом підліткам потрібна в цьому професійна допомога. 

Я хочу, щоб суспільство сприймало будь-яку орієнтацію нормою і ставилось більш толерантно одне до одного. Деякі люди бояться незрозуміло чого. Я гей, але я не закликаю всіх бути такими, не змушую всіх ставати гомосексуальними, тож не робіть це зі мною.

Зараз я живу в Києві і можу сказати, що тут я почуваю себе вільнішим, бо я можу бути собою хоча б частково. Хоча тут можна і сперечатись, бо нещодавно мого знайомого з Києва дуже сильно побили через те, що він накачав губи. Цей хлопець відкритий гей, ми думаємо, що саме через це поліція закрила очі на цю ситуацію.

А іншого хлопця теж побили через те, що в нього було пофарбоване волосся. Просто волосся.

З одного боку, я не можу зовсім зрозуміти людей, які на таке здатні, що в їхніх головах? Але з іншого розумію, що вони так само не можуть зрозуміти нас. Вони бояться нас, бо ми не схожі на них. Якщо ти «інший», то ти чужий, тому такі люди пригнічують тих, хто на них не схожий.

Деякі люди дуже сильно бояться змін.

Так склалось, що в ЛГБТ+ людей є своє ком’юніті, де ми майже всі знаємо одне одного. Через знайомих, чутки чи через якісь ще канали, ти знаєш хто з твого міста гей. До речі, за моїм досвідом люди з нетрадиційною сексуальною орієнтацією якось простіше ставляться до життєвих складнощів. 

Якщо казати про прайди, то мені дуже складно визначити своє ставлення до них, бо з одного боку я підтримую те, що людям ЛГБТ+ спільноти треба показувати себе і казати про те, що нас багато. Але з іншого мені страшно, бо це той самий мітинг, де ми майже не захищені. Я не ходжу туди, бо в мене ще не було відкритого камінг-ауту.  

Насправді, дуже важко жити, коли тобі доводиться щось приховувати, бути «нормальним» для оточуючих. Я боюсь, що мене не приймуть таким, який я є. В Костянтинівці це особливо страшно, бо це маленьке місто, де всі одне про одного знають більше, ніж потрібно. Інформація в маленьких містах розлітається з шаленою швидкістю. В Києві мені не так страшно говорити про свою орієнтацію, бо тут менша ймовірність того, що люди дізнаються де я живу і вчинять щось зле. 

Якщо чесно, коли ти розкриваєшся людині настільки, ти ніколи не знаєш, що на тебе чекає, тому це великий ризик.  Я помічаю, що коли я розказую людям про свою орієнтацію, вони стають для мене ближчими, бо встановлюється довіра. Насправді, процес камінг-ауту дуже складний. Мій перший був з подругою, я зібрався з думками, хоча і дуже сильно хвилювався. Після цього стало легше, бо хоч одна людина з мого оточення знала мене справжнього, без маски. 

Мамі я відкривався дуже цікаво. Мені завжди складно говорити важливі речі вголос, мені легше написати. Це було перед моїм переїздом до Києва, тоді я зрозумів, що не можу поїхати, не зізнавшись мамі. Я надрукував текст на комп’ютері, де розказав, що в мене ніколи не буде дівчини, бо мені подобаються хлопці. Мама сіла перед відкритим текстом, я сів за її спиною. Я відчув значне полегшення, коли мама після прочитання сказала «тю, ну і шо». В мене полились сльози радості, бо я розумів, що далеко не всі батьки сприймають це адекватно і який я був щасливий від того, що в мене настільки прекрасна мама, якій можна стільки всього довірити.

Знайомитись теж складно, особливо в Костянтинівці, бо тут всі одне одного знають, як я вже казав. Тому я ніколи і не знайомився тут ні з ким. В Києві з цим простіше, бо є спеціалізовані клуби, а також, як і в інших великих містах, працює соціальна мережа Hornet, в якій люді можуть вільно знайомитись. Популярна думка, що на таких сайтах неможливо знайти серйозні стосунки, але я з нею не погоджуюсь, бо мої стосунки стались завдяки соцмережам. 

До речі, виходячи з клубу, ми все одно запитуємо одне одного, чи гомосексуаліст він, бо навіть в спеціалізовані клуби часто ходять гетеросексуальні люди. На мою думку, гей-клуби – це місце, де люди можуть бути собою і відчувати себе вільними. Геї ходять, щоб знайти знайомства, дівчата, бо почувають себе безпечніше. Спочатку я побоювався, коли до клубу приходили натурали, але згодом зрозумів, що неможливо вічно жити під куполом страху. 

Я думав про те, що в майбутньому хочу родину з чоловіком і двома дітьми. До речі, дітей я хочу взяти з дитячого будинку.

Так, в Україні, нажаль, заборонені одностатеві шлюби, але я готовий переїхати до іншої країни, щоб будувати свою родину. 

Я мрію про те, що, коли моя дитина піде до школи, в нього викладатимуть сексуальне виховання, бо надзвичайно важливо пояснювати кожній дитині про всі аспекти нашого життя. Навчати дітей толерантності навіть в школах я теж вважаю важливим, особливо не надаючи жодної оцінки тим чи іншим явищам. Своїй дитині я маю пояснити, що мій вибір орієнтації ніяк не має впливати на його вибір, і що взагалі гомосексуальність це не добре і не погано, це просто існує. 

Залишити коментар

Місія журналу ПРОСТІР як платформи – актуалізувати історію для молодих містян, допомогти знайти себе в безкінечних історіях про «було», зрозуміти де ми «є» і куди нам потрібно рухатись (що «буде»). Наш журнал є відправною точкою для розвитку культурного життя Костянтинівки і будує довіру між поколіннями, інституціями, світами.
Підпишись на Простір
Хочете читати нові статті першими? Підписуйся на розслику!