Хто вона — молодь, яка розмовляє українською в Костянтинівці? З якими викликами вона стикається, чому прийняла таке рішення і як популяризувати українську мову серед молоді? PROSTIR зібрав 4 історії молодих містян, для яких перехід на українську мову став не тільки можливістю вийти зі своєї зони комфорту, а і протестом, демонстрацією громадянської позиції і приводом надихати інших людей.
Дарія Стальмакова, 15 років
Я почала розмовляти українською зовсім нещодавно — 2 місяці назад. Моя родина розмовляє виключно російською і не знає української. У мене ситуація склалася іншим чином: я вчила її з першого класу і вирішила перейти на неї, бо хотіла покращити своє володіння українською. Раніше я думала, що це буде важко. А потім запитала себе: а чому б ні?
Тож, в першу чергу я вирішила перейти на українську в повсякденному спілкуванні через прагнення саморозвитку. Смішно, але спочатку батьки думали, що це лише на декілька днів (сміється – прим.ред.), а друзі були здивовані, хоча я довго вмовляла свою найкращу подругу перейти разом зі мною і певний період вона теж говорила українською.
Але, звичайно, були люди, які просто перестали сприймати мене після того, як я змінила свою позицію. Тоді я просто викреслила їх зі свого життя. Хоча, на мою думку, мова — особиста справа кожного і не потрібно нікому її нав’язувати, але ніхто ж не забороняє популяризувати її! Багато людей з мого кола автоматично переходять на українську коли спілкуються зі мною, тож думаю, найкращий спосіб надихнути більшу кількість людей розмовляти українською — теж перейти на неї.
Думаю, перше, що я викликаю в людей, коли знайомлюся з ними — здивування. Але з часом всі так чи інакше звикають. Головне — не боятися і просто спробувати.
Владислав Матковський, 20 років
Моя історія з українською мовою почалася з подорожі до Луцька, де я два тижні був волонтером табору “Будуємо Україну разом”. Одразу, як я опинився на залізничному вокзалі в Костянтинівці перед від’їздом я вирішив, що мені потрібно спробувати говорити рідною, українською мовою під час мого перебування в західній Україні. Мені цікаво було випробувати себе і дізнатись як це: спілкуватись виключно українською?
За два тижні я жодного разу не розмовляв російською і настільки звик до української, що місяць вдома говорив саме нею. Для моєї родини це було доволі чимось дивним, бо вона російськомовна, хоча мої бабуся і дідусь говорять українською. Якщо відверто, в них це теж викликало здивування і легкі насмішки. Також я помічав, що моїй мамі важко сприймати мене коли я говорю українською, бо вона звикла до іншого мене. Те саме сталося і в моєму навчальному закладі: з одного боку всіх зацікавило те, що я перейшов на українську, але це також стало приводом для жартів. Оточення тиснуло на мене і легше було все-таки повернутись до російської. Тут в мене багато знайомих, в яких закріпився образ російськомовного мене і через це мені було важко продовжувати говорити українською.
Контекст, в якому ми живемо, визначає сприйняття нас іншими людьми. В нашому регіоні більшість людей говорить російською і українську багато хто асоціює з тими чи іншими явищами і через це гостро або агресивно реагує.
Коли я розмовляв українською, я відчував певну національну ідентичність, близькість до нашої історії і того, що відбувається в Україні зараз.
Не кожна людина в нас може говорити українською. Думаю, це пов’язано з розповсюдженими в нас російськомовними класами в школі, через які вільне володіння українською стало проблематичним. Раніше я вважав російську мову рідною, бо нею я розмовляю скільки себе пам’ятаю. Але, якщо брати до увагу моє коріння і той факт, що подорожуючи великим містами України я говорю українською, я вважаю цю мову своєю рідною.
Софія Пилипенко, 18 років
Я перейшла на українську в 15 років. На Сході України багато хто з російськомовної родини і я — не виключення. У мене ніхто не говорив українською, але середовище вдома не було ворожим. А воно дуже часто буває! Носії української колись так чи інакше стикалися з агресією або насмішками. Зі мною, наприклад, перестали спілкуватись більшість однокласників, хоча ми вчились разом 9 років. Але за приємними коментарями і підбадьоренням часто забувається все інше.
Моя мама, наприклад, мене дуже підтримувала. Вона, власне, перша запропонувала мені розмовляти вдома українською, але найголовніша причина мого переходу — сприятливе середовище і наявність конкретних прикладів в моєму житті. Я познайомилася з Наталкою Сосницькою, яка розмовляє українською від народження і комунікує з усіма цією мовою в Костянтинівці і задумалася: а чому раніше я не звертала увагу на те, що в нас ніхто не говорить українською? Пізніше почала подорожувати, знайомитись з класними україномовними людьми, які також раніше говорили російською і теж вирішила перейти.
Коли тільки починаєш розмовляти українською в повсякденному житті, то, звичайно, стараєшся говорити літературно, як вчать в школі. Але з практикою я зрозуміла, що мова є живою коли ти і говориш як жива людина.
Я, наприклад, дуже уважаю суржик (сміється – прим.ред.). Бо суржик часто є причиною того, що говірки різних регіонів України ми вважаємо унікальними. На глибинному рівні це одне з явищ, яке робить тебе носієм мови. Звичайно, є ідеал і стандарт, про який не варто забувати, але водночас класно вміти і те, і інше.
Я помітила, що через те, що я говорю українською і при цьому народилася в Донецькій області, я нерідко ставала чимось екзотичним. Але мене це радше засмучує, бо не думаю, що це має бути чимось дивним з огляду на те, що це мова країни, в якій ми живемо. Коли я пишу музику і поезії до неї, я зазвичай роблю це українською, бо пропускаю цю мову через себе і більшість речей, які я відчуваю, я можу передати саме нею.
Наталка Сосницька, 29 років
У мене україномовна родина, але все оточення в Костянтинівці було російськомовним. Так що в мене не було шансів не знати російської, тож я володію двома мовами вільно. Коли я йшла до першого класу, в моєму та сусідніх районах не було шкіл з українськими класами, тому перші 4 роки я вчилася в російському. Українською я говорила вдома, а російською в школі і з друзями. Але навіть коли я перейшла до іншої школи в україномовний клас, на уроках все одно переважно говорили російською.
З 2004 року в мене почали виникати питання: а чому я взагалі користуюся двома мовами і підлаштовуватись під когось в цьому питанні, живучи в Україні? Мої однокласники часто мене кривляли, а в автобусах, магазинах, таксі часто робили вигляд, що не розуміють мене. З рештою, коли я переїхала і вчилася в українських ВНЗ, з’явилося багато україномовних друзів, а коли я повернулася до Костянтинівки, то це стало популярним і менше людей мали стільки упереджень стосовно української.
Мені подобається, коли моя українська мова спонукає людей теж говорити нею. У мене навіть є подруга етнічна росіянка, яка вчилася в Росії, але переїхала до України. Спілкуючись зі мною, вона починає використовувати слова і фрази українською і жартує, що з неї вчителі не могли витягнути і слова українською, а в мене виходить, тож це добре впливає на людей.
Тим людям, які бояться неприйняття, я б порадила шукати підтримку, бо спочатку це дійсно страшно. Потрібно формувати спільноту навколо себе, в якій ти можеш поділитися своїми невдачами, і в якій можна шукати натхнення і духовного насичення на майбутнє. А також потрібно чітко розуміти, для чого це потрібно і, якщо мати залізну аргументацію, то жодні знущання чи осуд не перейдуть тобі дорогу. Якщо ми самі не впевнені у своїй позиції, то нічого не вийде.
Якось я була учасницею міжнародного обміну серед молодіжних організацій у Фінляндії, де було багато людей з різних країн, зокрема з Росії. Всі вони думали, що ми не можемо не знати російської, і це образливо. Тому я та люди з української делегації говорили до них англійською, тому що не варто забувати, що в нас війна.
Зараз мені важко уявити, що я могла б знову повернутися до російської через соціальний тиск чи будь-що інше. Все моє життя — україномовне.
