Галина Семеніхіна – мама двох дітей, біологиня, фіналістка конкурсу «Місіс молода мама Костянтинівки 2021», авторка науково-популярної книги.
Галина розповіла про свій переїзд із Авдіївки, про баланс між материнством та роботою, про участь у конкурсі, про написання своєї першої книги. Поділилася секретом, як адаптуватися в чужому місті, знайти друзів та однодумців. Що потрібно робити, щоб насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи.
Раніше ви мешкали в іншому місті. Чому вирішили переїхати?
Я родом із Авдіївки. Коли почалися бойові дії, моїй молодшій дитині було 2 місяці. Ми боялися залишатися дома, бо це було небезпечно. Спочатку поїхали до родичів у Хмельницький, потім довелося повернутися назад в Авдіївку. Але залишатися в рідному місті було неможливо, бо весь час було чутно вибухи. Ми боялися за своє життя, в будь-який момент міг прилетіти снаряд.
Однієї ночі, коли діти вже спали, впали снаряди біля нашого будинку. Нас не зачепило, але нашим сусідам прилетів уламок. Ми дуже злякалися, за 20 хвилин зібрали речі першої необхідності, одягли дітей. Тієї ночі лежали на підлозі у прихожій. Зранку я сказала, що треба їхати, не важливо куди. Треба рятувати дітей і себе.
У нас з’явилася можливість переїхати в Костянтинівку. Нам запропонували житло по максимально дешевій ціні. Пожили в одній квартирі, потім в іншій, нарешті знайшли ту, яка нам підходила.
Чи складно було адаптуватися в новому місті? Чи легко було знайти роботу?
Після переїзду в Костянтинівку я розгубилася, не знала що робити, куди йти, де працювати. Адже ні знайомих, ні друзів, ні родичів в цьому місті не було.
За освітою я педагог. За професією раніше не працювала і не планувала. Але життя внесло свої корективи. Влаштувалася працювати в сільську школу, в село Олександро-Калинове. В місті важко було знайти вільне робоче місце.
Це був цікавий досвід. Школа невелика, дітей небагато, тому між мною колегами та учнями склалися теплі та дружні стосунки. Я відразу влилася у колектив, почала активно працювати. Не тільки проводила уроки хімії та біології, а разом з дітьми впроваджувала проекти. Ми їздили в Київ, навчалися там. Після повернення зробили власний проект по пошиттю екоторбинок, який успішно реалізували.
Пізніше мені запропонували роботу в регіональному ландшафтному парку Клебан-Бик. Школу я не покинула. Працювала на двох роботах. Але прийшов момент, коли мені стало важко працювати в двох місцях, виховувати двох дітей, тому довелося обрати одну роботу. Вибір зупинила на парку. Нарешті я знайшла баланс, коли моя робота – це і є моє хобі, від якого отримую задоволення.
Вже 4 роки живу в Костянтинівці, а повернутися в рідне місто не можу, бо воно знаходиться на лінії розмежування, поряд з бойовими діями.
У вас двоє дітей, було дві роботи. Чи вдавалося вам поєднувати материнство і роботу?
Насправді, важко. По-перше, робота вчителя, це така робота, яка вимагає дуже багато часу. Працювати треба не тільки в школі під час уроків, а й ввечері вдома. Потрібно підготуватися до уроків, перевірити домашнє завдання.
Я не ідеальна людина, втомлююсь, у мене буває і гарний, і поганий настрій. Бували такі дні, коли приходиш з роботи і немає сил ні на що. Я прошу дітей: «Дайте мені, будь ласка, відпочити».
В принципі, мої діти мене розуміють, і в усьому підтримують, я їм за це дуже вдячна. Вони займаються своїми справами, не чіпають мене, щоб дати відпочити і набратися сил.
Діти допомагають рухатися вперед. Завжди обіймають, зізнаються у коханні: «Мамочка, ми тебе любимо, ти у нас найкраща». Для кожної мами діти – це стимул для нових досягнень.
Намагаюся частіше виходити з ними із дому. Часто буваємо з дітьми на Клебан-Бику. У робочі дні там працюю, а у вихідні приїжджаю відпочивати. Там дуже класно. Природа, пташки, квіти, обладнані альтанки, дитячий майданчик. Я вважаю, що це ідеальне місце для сімейного відпочинку.
На дистанційному навчанні весь день сидять за комп’ютерами, не рухаються. Коли приїжджаємо на Клебан-Бик, там для них свобода. Діти бігають, галасують, виплескують свою енергію, дихають свіжим повітрям.
А нещодавно завели традицію – влаштовувати кіновечори. Я купую попкорн, різні снеки та смаколики. Потім збираємося ввечері втрьох. Відкладаємо усі справи, вимикаємо звук в телефонах. Обираємо фільм. Ми обожнюємо фентезі. Лягаємо, щоб було зручно, і разом дивимося.
Буває, подивимося один фільм, а діти просять ще один. Обговорюємо переглянуте, ділимося, що сподобалося, а що ні. Намагаємося організовувати кіноперегляди щотижня. Це безцінні моменти. Діти і я з нетерпінням чекаємо наступного вечора.
Якось стараюсь поєднати материнство і роботу. Зараз це робити трішки легше, бо малі підросли, стали самойстійнимішими.
Одній виховувати двох дітей важкувато, але у мене немає вибору. Розумію, що якщо цього не зроблю я, то за мене це не зробить ніхто.
Ви стали фіналісткою міського конкурсу «Місіс молода мама Костянтинівки 2021». Чому вирішили брати в ньому участь?
Я почула про цей конкурс, потім побачила запрошення до анкетування. Пішла і спитала у своїх дітей: «Діти, як ви думаєте, чи треба вашій мамі брати участь у такому конкурсі?». Донька і син в один голос мені відповіли: «Так, треба!». А дочка додала: «Ти ж у нас гарна і розумна, звичайно ж треба».
Подумала, якщо діти у мене вірять, чому я не можу в себе повірити. Повірила в свої сили, заповнила анкету і чекала на відповідь.
Мені було дуже приємно побачити своє ім’я у десятці фіналісток.
Відчула себе справжньою принцесою. Сходила у салон краси, мені там зробили зачіску, макіяж. В магазині купила вечірню сукню, якої у мене ніколи не було в гардеробі. Приємно було ловити погляди глядачів. Може, хтось із них хотів опинитися на моєму місці. Пишаюся собою, що наважилася на участь, наважилася вийти на сцену, наважилася показати свій талант, наважилася розказати про себе.
Ви довго обирали номер для талант-шоу? Чому вирішили пов’язати його зі своєю професією?
Я вважала, що на конкурсі талантів обов’язково потрібно співати чи танцювати. Але проблема полягала в тому, що я ні тим, ні тим не займалася.
Все таки вирішила співати. Почала репетирувати, домовилася з педагогом по вокалу. Потім організатор конкурсу Сірануш, сказала, що талант-шоу повинен показати учасницю такою, якою вона є насправді. Мене це наштовхнуло на думку, що якщо буду співати, то не проявлю себе як особистість.
Підготувала номер присвячений Клебан-Бику. Показала відео про природу парку, в якому працюю. Сама відзняла і змонтувала. Текст, який написала для відео, розказував про мою роботу науковця. Про цікаву роботу, а не нудну, як прийнято думати.
Дякуючи моїй роботі та спеціальному обладнанню, я можу побачити те, що не можуть побачити інші: чапель, які сидять на гніздах, лебедів, косуль, кабанів. Бачу тварин в справжній дикій природі, а не в зоопарку. Неймовірні галявини весняних квітів, неперевершені краєвиди. Для мене – це справжнє диво. Це дуже круто. Якийсь час займає паперова робота, але це маленький мінус у порівнянні з основною частиною. Про це я розповіла у своєму номері талантів.
На сцену я вийшла у формі, в якій працюю, вона дуже схожа на військову, мабуть, це теж вразило глядачів. Спрацював контраст, спочатку була у сукні, потім вдягла штани.
Момент нагородження був хвилюючим. Я отримала титул «Місіс оригінальність», мабуть, за конкурс талантів.
У вас була мета стати біологинею? Чи вибір професії був випадковим?
У 5-му класі мріяла бути вчителькою математики. У мене з нею все склалося, мені подобалася ця наука і чомусь я собі придумала, що хочу бути вчителем.
Потім пішла в музичну школу, там грала на флейті. Мені захотілося стати професійним музикантом. Після 9-го класу планувала вступити в музичне училище. Але моя мудра мама сказала: «Доню, можеш поступати куди хочеш. У тебе ще є можливість подумати 10-11 клас. Два роки повчись у школі, подумай, можливо, зміниш свою мету, можливо, залишиш цю. Не поспішай». Вона не сказала мені «ні», а дала час на роздуми. Я їй за це вдячна.
Поки вчилася в 10-му класі, я зрозуміла, що мені дуже подобається біологія. Готувалася до вступу. У мене все вийшло! Я вступила в Донецький національний на біологічний факультет.
Більшість знань, які я отримала як біолог, застосовую в повсякденному житті. Була така ситуація: у мене І група крові, у чоловіка – ІV, а у дітей – ІІ. Треба було довести людині, що це дійсно наші діти. Ми звикли, що у дитини повинна бути група крові мами або тата, але це міф.
Мої діти ставлять різні питання, я знову користуюсь своїми знаннями з біології. Розповідаю їм усе як є, без прикрас. Навіщо зараз розказувати казочки, а потім виправдовуватися.
Мені відомо, що ви написали книгу. Розкажіть про процес написання, про що вона, для кого вона? Коли світ побачить книгу? Де її можна буде знайти?
З юних років у мене була мрія написати книгу. Тоді я писала вірші, і досить непогані. В школі основним хобі у мене було читання. Обожнювала читати. В бібліотеці батько брав одразу кілька книжок, які видавали на два тижні. Я швидко читала, щоб за ним встигнути. Коли багато читаєш, то хочеться написати щось своє.
Мені хочеться залишити слід по собі. Я розумію, що ми не вічні, усі люди колись вмирають. Хочеться, щоб мене пам’ятали не тільки рідні і близькі. Хочеться залишити слід не для всієї планети, а хоча б для маленького міста. Хочеться зробити щось значуще.
На роботі говорили з колегами про те, що, про інші ландшафтні парки є книги, а про наш немає. Так виникла ідея створення книги про Клебан-Бик. А написати її запропонували мені.
Я дуже зраділа, але не знала з чого почати. Писати книгу виявилося не легко. Треба знати правила, володіти великим об’ємом інформації, і інформації достовірної. Книгу будуть читати різні люди, які розбираються у темі, і ті,хто хоче отримати нові знання. Якщо напишеш щось неправильно, то людина, яка розбирається запитає: «Що це за пісатєль такий, який пише брєд?». Треба було зібрати багато інформації, всю її перевірити та упорядкувати.
Книга має популяризаційний характер. У ній сотні фото, які теж треба було десь взяти. Я люблю фотографувати, це моє захоплення, тому намагаюся використовувати власні знімки. Більшість фотографій, які надруковані у книзі – це мої авторські. Не все я змогла відзняти, тому звернулася до кількох людей, які теж фотографують, і вони відгукнулися на моє прохання. Вони, можна сказати, подарували свої фотографії, щоб я їх розмістила у книзі. Увесь текст написаний мною. Якась певна інформація взята із інших джерел, я її не придумала: це наукова інформація, історичні відомості та факти.
На збір інформації та написання пішло 8 місяців. На 200 сторінках науково-популярної книги про Клебан-Бик зібрано найцікавіше та найважливіше. У ній розповідаємо про тварин, птахів та рослини, які мешкають та ростуть в парку, про історію створення парку, про історію місцевості, у якій він розташований.
Історія сягає корінням в мільйони років назад. Костянтинівцям буде цікаво почитати та дізнатися більше про місце, поряд з яким вони живуть.
Книга на стадії виходу в світ. Чекаємо на її появу.
Книги будуть роздавати безкоштовно. Їх даруватимуть відвідувачам, друзям, партнерам, іншим паркам, навчальним закладам, бібліотекам.
Після чотирьох років життя в Костянтинівці, що ви відчуваєте?
Для мене Костянтинівка була чужим містом. Про нього знала мало, кілька разів повз нього проїжджала, коли їздила із Авдіївки в Святогірськ. Для мене особливо цінно те, що тут я знайшла друзів, підтримку людей та улюблену роботу.
Коли брала участь у конкурсі матусь, не очікувала, що в залі хтось, крім дітей, мене підтримуватиме, опладуватиме. Серед глядачів були мої одногрупники з курсів Druzi Media Studies – це навчальна програма, де нам викладають основи журналістики. Вчать як правильно писати, знімати відео та робити фото. Ми спілкуємося під час занять. Для мене стало приємною несподіванкою, що вони прийшли на конкурс, щоб підтримати мене.
Я вдячна всім друзям та знайомим за: підтримку, допомогу, спілкування.
Починати з нуля важко, але все вийде. Мій рецепт легкої адаптації в новому місті: «Не сидіти вдома склавши руки, і не чекати дива. Йти, рухатися, знайомитися, розказувати про себе, проявляти себе, навчати, навчатися, брати участь у заходах. Тоді знайдеш як мінімум одну людину, яка буде на твоїй хвилі».
Кристина Оніпченко, студентка навчальної програми “DRUZI MEDIA STUDIES”, що здійснюється Вільним простором DRUZI в рамках проекту «Демократичне врядування у Східній Україні» (DG-East), що фінансується Агентством США з Міжнародного розвитку (USAID).
